Баю-бай…
(для девочки)

Колыбелька скрипнет: баю-бай…

Засыпай, малышка, засыпай…
Ночь уже, ты видишь, во дворе…
Спать пора, малютка, детворе…
Засыпай, родная, засыпай…
Баю-бай, котенок, баю-бай…
Тихо ходит ночка во дворе…
Сказки шепчет нежно детворе…

Я дні складу в кохання календар,
Де перше – зустріч, друге – погляд в очі,
А третє – це сердець нестримний жар...
Між цими днями - жаром повні ночі.

Четверте – твій дзвінок, а може мій...
Де п’яте - там листи... Їх цілі стоси!
І знову погляд... сорому... з під вій...
А шосте – ти думками пестиш коси...

Вже сьоме... і позаду цілий рік..
Ти уявляєш, ми знайомі вічність?!
А календар все пише.. і йде лік
Кохання. А у датах ніжність.
_________________
* графика: Владимир Шорохов

 

Люлі-люлі, сонечко, засинай.
Ніч вкриває зорями небокрай.
А небесні янголи сиплять сніг,
Ляже гарним килимом біля ніг.

Люлі-люлі, сонечко, добрих снів!
Не топи проміннячком вдень снігів..
Хай малюють іскрами ковзани...
Завірюх з морозами не жени!

Люлі-люлі, сонечко, не вертись
Сни про тепле літечко додивись...
Хай же білі янголи сніг сніжать - 
Будуть діток саночки з гір катать...


© Copyright: Наталя Гуркіна

- Мене, мене візьми з собою, - попрохав тоненький дівочий голосок стареньку жінку.

Бабуся, яка повільно йшла по лісу і збирала трави, зупинилася. Вона почула прохання, але озирнувшись, нікого не побачила:

- Де ти? Покажися.

- Ось тут я, біля пеньочку, – ніби проспівав, голос. – Листочка лише прийміть. Це я від дощу так ховалася, - пояснила дівчина.

- От ти де, маленька, - нахилилася над невеличким кущиком бабуся. - А які оченята в тебе гарнюні! – з захопленням проказала.

- Дякую, - засоромилася дівчина.

- А чому ж ти не хочеш тут залишитися? – здивувалася старенька.

- А яка з мене тут користь? Ви ж зараз на ліки рослини збираєте, так?

- Так, маленька, ти правильно помітила. Я прийшла трави на засіб від кашлю зібрати. Сама знаєш, що як холоди настануть, то і хвороби до людей чіплятися почнуть...

- Знаю-знаю. Тому і прошу, щоб ви мене з собою взяли. Я користь хочу людям принести, розумієте?

- Розумію, дитинко, розумію, - лагідно проказала старенька жінка і, поставивши на землю кошика, додала:

- Дякую тобі Фіалко. Без тебе діткам сироп гірким був би, а так малюки з радістю питимуть цілющу мікстуру.

 

Для Петрика й Наталочки

зібрала я фіалочки...

Сиропи будуть пити,

не будуть більш хворіти!


 © Copyright: Наталя Гуркіна
картинка: з інету

„Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці...” – розсікав вранішню тишу дзвінкий голос.
- Хто ж це так гарно співає? – з цікавістю виглянула через загорожу Квасоля.
- То я тітко, Грицик.
- А-а-а, впізнала.
- А ви чого не спите? – здивувався парубок.
- Так дочку ж виглядаю, - відповіла Квасолина Бобівна і схвильовано поглянула на дорогу. - Не бачив моєї Фасолиночки? – запитала.
- М-м-м... – знітився парубок. „Збрехати чи то правду сказати?” – замислився.
- Чого притих? Бачив мою дівку чи ні?
- Та бачив, - потупивши очі, зам’явся Грицик.
- Ну і???
- Що „і?” тітко? – запитав і, набравши у груди повітря, випалив, - до весілля готуватися вам потрібно. Свати з дня на день в хату прийдуть, - підкрутивши чуба, хитро посміхнувся.
- Ой людоньки, - сплеснула в долоні тітка, - радість то яка! – розплилася посмішкою щастя. І, схопивши в оберемок Гриця, смачно поцілувала в щічку.
- Та Ви чого тітко? – зашарівся парубок.
- Це я з радощів, синку. З радощів... За гарну звістку.
- Раз так, то може й на весілля мене запросите?
- А чом би й ні, приходь!

„А все ж непогано першим добрі новини приносити, - посміхнувся Гриць, і відкланявшись знову заспівав: „Ой ходи ж бо Грицю, та й на вечорниці...”


© Copyright: Наталя Гуркіна
  картинка: з інету

- Ось так от, молодець! – захоплено вигукував дядько фотограф плазуючи на колінах перед квіткою.

- Вправо трішки повернися. А зараз в очі, в очі мені поглянь, - прохав. – Ось! Молодець! Ти неповторна! – вигукував, фіксуючи мить. – Ти неперевершена! – вихваляв. - Ти моє відкриття! Біля твоїх ніг буде Європа і Америка!

А квітка лише лагідно посміхалася.

- Ще декілька знімків і на сьогодні все, - підсумував фотограф і, щасливо погладивши лисину, додав:

- Я контракти тобі привезу. От тоді ти переконаєшся, що я правий! Ти - красуня!

Квітка у відповідь лише потисла плечима. Вона ніколи не прагнула слави. У неї, на відміну від її подруг, не було мрії покинути свій край. Вона не шукала кращої долі бо розуміла безцінність того, що мала!

„Як він не усвідомлює, - розмірковувала, дивлячись на фотографа, - що немає більшого щастя ніж рости у рідній землі. Немає ніде теплішого сонечка, ніж вдома. Немає зеленіших лугів, полів..”

Але бачачи, що дядько її не розуміє, проказала:

- Щастя Вам. Нікуди я не поїду. Це моя Батьківщина, моя земля. Лише тут я Королева полів, лише тут я найгарніша. Лише тут мене знають і шанують, адже я – Волошка!


© Copyright: Наталя Гуркіна
 картинка: з інету

- Ні, ні, ні, ні! Проходь-проходь-проходь! От кого-кого, а тебе я не кликала і навіть не чекала! – трішки зневажливо проказала квітка і у ту ж мить жовтогаряча голівка з білосніжним волоссям манерно відвернулася в інший бік.
-Бе-е-з-со-о-вісна, бе-е-лон-ди-инка, - пробекав ображено козлик і пішов геть.
- Хм, - хмикнула квітка і, підставивши лице променям сонця, продовжила приймати сонячні ванни.
- Геть! Геть! Геть! Немає нікого вдома! Ніяких мам, бабусь, дідусів! Нічого не знаю! Я не для того тут росла, доглядала за собою, волосся відрощувала. Так що, геть! – відігнала хлопчика, який вже нахилився, щоб її зірвати.
- Чому ти так? Я ж для мами...  
- Тільки не плач! – відчувши свою провину м’яко попрохала квітка. – Зрозумій ти, я не для того росла щоб потім день-два у домі постояти.
- А для чого? – в очах дитини промайнула цікавість.
- Ромашка я, Ро-маш-ка. – проказала і заспівала:
Іде он ген Наташка
Гадати на ромашці...
- Зрозуміло, - посміхнувся хлопчина і, нахилившись до квітки, промовив:
- Ти пробач мене. Я ж не знав...
- Нічого страшного, - підморгнула квіточка. А потім, причепуривши зачіску, простягнула свої пелюстки до дівчини. – Не бійся, зривай мене. Я тобі кохання нагадаю.
Кохає - не кохає?..
Чекає - не чекає?..
Додому закликає???
Квітками засипає???
Кохає!
 

Ось я зародився, став новим життям:
Добре і спокійно, правда, мамо, нам?
Поки не дитина, тільки ембріон,
Та уже душа є, сниться мені сон.

Більш ніж десять тижнів, я назвуся плід,
Їм і підростаю, щоб поповнить рід.
Рухаюсь повільно, раз в кілька хвилин,
Поки невідомо, донька я чи син.

На двадцятий тиждень важу триста грам,
Подаруйте радість, посміхніться нам!
У животик вперше стукаю у сні:
Прочитайте казку лагідну мені!

Двадцять вісім тижнів - я вже кілограм,
Все що їсть матуся – я із нею - „гам!”.
Можу народитись, але ще не час,
Так що не турбуйте поки, люди, нас!

Буде сорок тижнів – більш ніж три кіло!
Щоб щипать за попку місце вам було.
От тоді на зустріч до батьків спішу,
Виросту - і віршик гарний напишу!
 

Азбука, но непростая!)))
Это азбука имён мальчиков и девочек))))))
Всё сделано мультиком)))))

***
Издательство: "Сорока Билобока", 2009!
DVD, на украинском языке))))




Режисер: Володимир Гуцуляк 
Автор віршів: Наталя Гуркіна 
Художник-мультиплікатор: Бабінська Лідія 
Звукорежисер: Володимир Наліжитий 
Вірші читає: Маряна Кріль 
Анімація та монтаж: Роман Гуцуляк


 










Заказать можно напрямую у издательства)))) http://www.soroka-tm.com.ua/page-menu_id-2-parent_id-12-product_id-287.html

 - Мама, а когда люди перестанут убивать бездомных животных? – спросил маму, сынишка.
Это был мальчик лет семи. Джинсовый комбинезон, зеленая кофточка, на голове кепочка.. Обычный ребенок, таких тысячи.
На минуту в воздухе зависла тишина. Мама остановилась. А потом медленно, словно выискивая в себе каждую букву, ответила:
- Не знаю, маленький.
- А кто знает? – не унимался мальчик.
- Те, от кого это всё зависит.
- А от кого зависит убийство?
Мама с удивлением посмотрела на своего маленького «взрослого» сына. И когда же ты так повзрослел, любимый? – подумала. А потом, погладив сынишку по волосам, сказала:
- Наверное, от тех, кто принимает такие решения. Кто дает разрешение на то, чтобы бездомных животных убивали. 
- От президента? – догадался мальчик. 
- И от президента тоже.
В тот вечер игрушки остались на своих обычных местах. И даже любимый конструктор «Лего» обижено грустил на своей полке. А мальчик, склонившись над листиком бумаги, старательно выводил буквы:

«Здравствуйте президент. Меня зовут Дима, я живу в городе Луцке. У нас убивают бездомных животных. Выдайте приказ, чтобы их не убивали. Нельзя обижать слабых».

Мальчик очень старался, он выводил каждую буковку с такой надеждой, что казалось, листик заплачет от переизбытка чувств. 

«Если у вас нет денег, чтобы их кормить, - продолжал свое письмо, мальчик, - то я буду вам помогать. У нас в холодильнике всегда остается еда…»

..так и уснул маленький Большой Человек, над недописанным посланием. Ведь это же большой труд писать буквы! Это же много сил нужно, чтобы сказать то, что так важно! 
А когда утром манная каша была проглочена за две минуты, мама удивленно посмотрела на сына:
- Солнышко, ты в порядке?
- Да, мамуль, - чмокнул растерянную маму Дима и, побежал к себе в комнату.
Когда через час мальчик вышел, в руке у него был листик, исписанный неровным детским почерком.
- Что это, любимый?
- Это письмо, мам. Мне его нужно отправить президенту. Поможешь?
Сделав вид, что вытирает что-то на дверце шкафа, мама пыталась прийти в себя от переполнявших эмоций. «Боже, - думала она, - когда же он так повзрослел? Он ведь ребенок! А такие мысли.. поступки… »
- Конечно, милый, - ответила, обняв сынишку. – Конечно.
Можно не купить ребенку новую игрушку, не дать денег на мороженое, но разве можно отбирать у детей детство? – думала мама Димы перед сном. 
Они вместе отправили письмо президенту, она лично подписывала тот важный конверт, а Дима проверял все ли правильно. Но, изменится ли что-то? Вряд ли.. Ведь всё зависит от них, людей. От взрослых мам и пап, от тех, кто создает своим малышам мир… 
Так неужели они, давшие жизнь, не смогут подарить любимым детям детство? Смогут!

* картинка: из инета

У коровы Пятнашки родился сын. Это произошло в пятницу ночью, тогда, когда все вокруг мирно спали. Обычно, когда рождается телёнок, маме-корове помогает человек, но в этот раз всё было иначе. Пятнашка сама отелилась, да так, что кроме соседок никто и не услышал.
Когда утром в коровий домик пришел человек, он увидел, что у него в хозяйстве пополнение. Малыш умиротворенно пил мамино молочко, а уставшая Пятнашка ласково облизывала сына языком.
- Кушай, кушай, - приговаривала ласково она.
- Ма-а-ам, - довольно мычал малыш.
- Молодец, Пятнашка! - похвалил питомицу человек. – Сама справилась! – довольно оглядел здорового малыша.
- Я стара-а-алась! – ответила мама-корова.
- Вот и хорошо, вот и славно, - подложил сена в кормушки человек и отправился по своим делам.
А в коровнике начался отсчёт еще одной жизни. Малыша назвали Вадя. И полетели дни: каждый по-своему новый и интересный. А сколько открытий Вадя делал для себя каждый день! И не сосчитать! Пятнашка не могла нарадоваться глядя на сына!
Какой он у нее добрый и ласковый! Каждое утро с соседками поздоровается, всегда пожелает всем на ночь хороших снов. А как он играется со своей подружкой бабочкой-лимонницей! Загляденье! А какой умный! Всё на лету схватывает! Всё ему интересно! Других деток не заставишь учиться, а Вадя сам всё расспрашивает.
А в один день, когда теленку Ваде исполнилось два месяца, в коровник, как обычно, вошел человек.
Вадя радостно потянулся мордочкой навстречу:
- Здравствуй, друг, - замычал.
Только человек, почему-то, не улыбался. Он как будто и не заметил Вадиного приветствия. Но зато набросил на его шею шнурок-поводок и повел к выходу.
- Куда ты меня ведёшь? – удивился Вадя. Он ведь только с мамой ходил на прогулку. Самого его никуда не отпускали. А сейчас мама осталась на своем месте.
- Куда Вы? – встревожено замычала Пятнашка. – Куда Вы идете? – спросила.
Но человек даже не обернулся. Он молча шел к выходу из коровника.
- Мама, мама, - начал всхлипывать малыш. – Мама, куда меня ведут?
- Я не знаю, сынок… - ответила малышу Пятнашка и снова громко обратилась к своему другу человеку. – Куда ты ведешь моего сына? Почему ты молчишь?! Ответь!
Но человек не обращал на нее никакого внимания.
Захлопнулись двери, стихли шаги.
МАМА! МАМА! ПОМОГИ! – душераздирающие крики разорвали тишину на части.
- Вадя! – метнулась Пятнашка на крик, но металлические прутья ее остановили.
Ма-а-а… - оборвалось в воздухе слово.
- Вадя! – не понимая, что происходит, Пятнашка пыталась выйти из своего загона, но не тут то было!
А соседки отворачивали головы.
Вадя! – звала Пятнашка своего любимого мальчика, но ответом была тишина. - Вадя! – не унималась она.
- Нет больше Вади, - видя, как беспомощно, мечется молодая, неопытная мать, тихо выговорила старая, мудрая Зорька.
Она не один год прожила на белом свете, не одного малыша помогла воспитать. Многое повидала.
- А где он? – вопросительно посмотрела на старожилу молодая мама.
- Нет его больше, Пятнашка, нет… - отвернула в другую сторону голову Зорька. И только капли, падающие на бетон, выдавали, что она плачет.
- Зорька, скажи! Не молчи! – умоляла Пятнашка соседку. – Объясни, что происходит! – сорвалась на крик. – А вы, - обратилась к подружкам- коровам, - вы, почему молчите?!
- Успокойся, Пятнашка, - повернула грустную морду к растерянной соседке, Зорька. – Убили твоего Вадю, нет его больше.
- Как?..
- Нас на мясо выращивают, понимаешь? Мы еда. Еда…
- Но ведь человек наш друг! - никак не принимая слов старшей подруги, защищала человека Пятнашка.
- Нет, милая. Люди выращивают нас для того, чтобы потом убить.
- Но как? Ведь он Вадю с младенчества… - растеряно искала поддержку в глазах соседок молодая корова. Но все отворачивали морды и тихо плакали… Им нечего было ей сказать. Только Зорька, тяжело выговаривая каждое слово, продолжала говорить..
О людях, о коровах, ещё о чём-то, чего Пятнашка уже и не слышала. Туман скрыл соседок-коров, мысли, стук сердца…
Когда через несколько часов в коровник зашел человек, он увидел что корова Пятнашка мертва. Она не смогла пережить страшную правду. Ее сердце не выдержало предательства. Ведь тот, кого она считала своим другом, кто ласково каждый день гладил морду Вадьки, сегодня убил ее сына.
Потому что такой мир людей.
Потому что…
 

У моих двенадцати колыбельных есть теперь крестная мама)))))) И зовут ее Ирина Музыка - удивительный человечек с огромнейшим солнышком внутри))))) Но также есть у колыбельных и папа - это два Владимира, владельцы издательства "Сорока Билобока". Если бы не желание пап подарить миру "нового ребёнка" ничего бы и не было)))))

Не просто с удовольствием, а с огромнейшей гордостью представляю Вам новый диск, сольный альбом Ирины Музыки "Колыбельные".

! Диск украиноязычный.

Автор текстов: Наталья Гуркина
Музыка и вокал: Ирина Музыка
Аранжировка:Сергей Степанив

  ***


Заказать можно www.soroka-tm.com.ua/page-menu_id-2-parent_id-15-product_id-285.html

Знають всі малята змалку
Цю казкову засиналку:
Ручки, ніжки баю-бай,
Швидше в ліжечко стрибай...
Одіяльце і подушку,
Гарну казочку під вушко.
Очки швидше закривай,
Баю-бай, баю-бай...
 

Люлі-люлі, люлечки,
Сни летять до Юлічки,
До Микити - Мавочки,
До Петра - Оксаночки:
Лю-ю-ю!...
Я тебе люб-лю-ю-ю!...
Я тебе цілу-у-у...
Лу-лу-лу-лу-лу...

Люлі, люлі Юлечку,
Сни гойдають люлечку:
Лю-ю-ю!
Я тебе люблю-ю-ю...

Обіймаю донечку:
Спи маленьке сонечко,
Лю-ю-ю!..
Я ж тебе люблю-ю-ю!...
 

Розпустило коси сонце,
Загляда до всіх в віконце:
Хто ще щічки не помив,
Хто зарядки не зробив,
Хто не слухається маму,
Хто не склав свою піжаму?
Хто в цю пору іще спить?
Будем сплюшку цю будить!